— А, ви чули нашу розмову, капітане Уактено,— анітрохи не збентежившись, відгукнувся Балакун.— Тим краще.

Чоловік, називаний страшним індійським іменем Уактено, себто той, хто вбиває, був білою людиною років тридцяти. Його загалом вродливе обличчя мало гордовитий і неприємний вираз. Підійшовши до змовників, він недбало зіперся на рушницю й насмішкувато подивився на провідника.

— Так от,—рішуче продовжував той.—Я погоджуюсь видати вам людей, які платять мені за те, що я їх супроводжу, але в зв’язку з цим я наражаюсь на чималу небезпеку й тому не стану нічого робити, поки не переконаюсь у вигідності цієї оправи.

— Закономірно,— погодився Уактено.— Скільки ж ти хочеш?

— Ці мексіканці дуже багаті. Отже, п’ять тисяч піастрів, мені здається, не буде занадто багато.

— І за ці гроші ти берешся доставити мені всіх, кого я зажадаю?

— На першу вашу вимогу.

— Чудово. Слухай же мене уважно: всі мексіканці мені непотрібні. Приведи до мене донью Люс і замість п’яти матимеш вісім тисяч піастрів.

Провідникові очі запалали від жадібності.

— Гаразд, капітане, я спробую,— сказав він,—але вивести з табору дівчину саму буде дуже важко.

— Це вже твоя справа.

— Я волів би передати їх вам усіх разом.

— К чортам! Що я з ними робитиму? Приймаєш мої умови чи ні?

— Приймаю, капітане.

— От і гаразд. Ще одне запитання: який час гадає генерал затриматися в цьому своєму таборі?

— Він говорив про десять днів.

— Тоді в твоєму розпорядженні залишається дев’ять днів. Це означає, що напередодні їх від’їзду дівчина має бути у мене.

— Зрозуміло.

Капітан Уактено відшпилив від своєї мисливської сорочки чудову брильянтову булавку і, подаючи її провідникові, сказав:

— Ось тобі зверх тих вісьмох тисяч піастрів, які я відлічу, коли матиму донью Люс. Але пам’ятай, якщо ти спробуєш мене обдурити, тобі ніде не врятуватись. Помста моя наздожене тебе всюди.