— Звичайні мисливці... трапери Арканзасу.

— Мені хотілося б знати про них більш докладно.

— На це я не берусь вам відповісти.

— А як їх звуть?

— Весела Вдача і Щире Серце.

— І більше ти не знаєш про них нічого?

— Ні.

— Ну, гаразд, іди.

Балакун уклонився й спроквола відійшов до своїх товаришів.

— Гм! — промурмотів генерал сам до себе.—В його поведінці є щось непевне.

Він пішов до намету, де на нього вже чекали капітан, лікар і донья Люс.

Сніданок тривав недовго. Через півгодини маленький караван на чолі з Балакуном, який був воднораз і провідником і розвідником, рушив у путь.

Протягом ночі вигляд прерії зовсім змінився. На почорнілій землі димилися купи попелу, де-не-де темніли обвуглені дерева, вдалині все ще стугоніла пожежа і обрій застилали хмари мідночервоного диму.

Обережно ступаючи по нерівному грунті, коні раз у раз спотикалися об кістяки загиблих у вогні пожежі звірів. Все це навівало на мандрівників гнітючий настрій, і вони їхали мовчки, кожний заглибившись у свої думки.

Так минув день. Увечері довелося зробити привал на зовсім відкритій, випаленій немилосердним вогнем рівнині. Проте вдалині на обрії вже виднілася зелень, і це підбадьорювало мандрівників.

Наступного дня, за дві години до схід сонця, караван вирушив у дальшу путь. Цей день був ще тяжчий, і надвечір, діставшись до місця, люди насилу трималися на ногах.

Однак Балакун не обманув генерала. Важко було б знайти для табору кращу позицію. Це було те саме місце, де відпочивали Щире Серце і Весела Вдача, коли ми познайомилися з ними вперше, а тому не будемо його описувати.

Генерал був дуже задоволений. Проте, старий і досвідчений воїн, він не хотів залежати від випадку і, незважаючи на велику втому людей, наказав негайно починати будувати укріплення.

Під керівництвом капітана Агвіляра солдати позрубували чимало дерев і звели великий вал, оточивши його