— Чи не занадто втомливе для вас життя, яким нам тепер доводиться жити? — стурбовано заглядаючи дівчині у вічі, спитав генерал.

— Анітрохи, дядечку! — весело посміхнулась вона.— Навпаки, я вважаю таке життя дуже привабним і приємним. В ньому стільки несподіваного й хвилюючого!

Генералове обличчя прояснилось. Мужність дівчини розвіяла його поганий настрій. Але, довідавшись від неї, що Весела Вдача і Щире Серце так несподівано покинули табір, він знову спохмурнів.

— Цих людей будь-що треба підшукати,— схвильовано сказав він.— Ми їм завдячуємо своїм порятунком, і я цього ніколи не забуду.

Донья Люс пішла потурбуватись про сніданок, а генерал ще раз уважно оглянув табір. Перелічивши людей, які поралися з вантажем, він помітив, що одного з них немає, й наказав покликати до себе Балакуна.

Провідник підійшов і мовчки спинився перед генералом. Вигляд у нього був ще похмуріший, ніж звичайно, але генерал, здавалося, не звертав на це уваги.

— Ти запевняв мене вчора, що недалеко звідси знаєш зручне місце, де ми могли б на кілька днів отаборитись і бути в цілковитій безпеці.

— Так, генерале.

— За який час ми зможемо туди дійти?

— За два дні.

— Чудово. Вирушаємо після сніданку.

Балакун мовчки вклонився.

— До речі,— ніби між іншим додав генерал,—мені здається, що нема одного з твоїх людей на ім’я Кеннеді. Де він?

— Це негідник, — не змигнувши оком збрехав Балакун.— Коли почалася пожежа, він злякався і втік.

— Он як?

— І, мабуть, загинув у полум’ї.

— Бідолашний хлопчина,— висловив своє співчуття генерал.

Балакун іронічно всміхнувся.

— Я можу йти, генерале? — спитав він.

— Так... Ні, постривай.

— Слухаю вас, генерале.

— Ти знаєш тих людей, що врятували нас цієї ночі?

— У преріях всі знають один одного.

— Хто ж вони такі?