Коли капітан Агвіляр сяк-так навів у таборі порядок і дозволив стомленим солдатам і провідникам іти на відпочинок, генерал гостинно запросив мисливців до свого намету. Однак вони чемно, але рішуче відмовились від його пропозиції й влаштувалися на. ночівлю просто неба.

З першим промінням сонця вони були на ногах.

— Земля вже охолола і путь вільна,— сказав перший із них.— Ці люди вважають себе нам зобов’язаними, і це може нас затримати. Тимчасом гаятися не можна. Тому краще нам піти, поки вони ще сплять.

— Ходімо! — лаконічно відповів другий, і вони швидко попрямували до виходу з табору.

Раптом до плеча одного з них хтось легко доторкнувся.

Це була донья Люс.

— Ви вже йдете від нас? — вимовила вона своїм лагідним, ніжним голосом.

— Так, сеньйорито, ми повинні йти, — вклоняючись сказав мисливець.

— Розумію, — зніяковіло посміхнулась донья Люс, — рятуючи нас, ви дуже затримались, а тимчасом у вас є невідкладні справи?

Мисливці мовчки схилили голови.

— Тоді, звичайно, я не маю права вас затримувати,— сказала донья Люс,— але невже ви підете від нас, не сказавши нам ваших імен?

— Ім’я мого товариша Весела Вдача.

— А ваше?

— Мене звуть Щире Серце.

Віддавши прощальний уклін, мисливці вийшли з табору, й за хвилину їх силуети зникли в ранковому тумані.

Донья Люс стежила за ними, поки їх було видно, а тоді повільно повернулась до свого намету.

— Щире Серце!—повторювала вона стиха.—Я запам’ятаю це ім’я.

IV

НА НОВЕ МІСЦЕ. ЗРАДНИЦТВО БАЛАКУНА.

УАКТЕНО, АБО ТОЙ, ХТО ВБИВАЄ

В думках доньї Люс образ Щирого Серця спершу мимоволі зливався з постаттю одного таємничого незнайомця, з яким їй випало зустрітися рік тому в досить незвичайних обставинах. Сталося це так: якось загостювавшись у друзів свого дядька в Мехіко, донья Люс