разом із служницею поверталась додому пізно увечері. Вулиці були пустинні й безлюдні. Поблизу генералового дому на самотніх жінок несподівано наскочили бандити й заходилися їх грабувати. В цей час на розі вулиці з’явився якийсь чоловік і, вихопивши з піхов шпагу, відважно кинувся на негідників. Поява невідомого немовби паралізувала грабіжників. Побачивши при світлі місяця його обличчя, вони злякано позадкували, шанобливо й покірно -повернули потерпілим награбоване і, мов тіні, щезли у темряві ночі.

Вражена донья Люс прошепотіла незнайомцеві кілька слів подяки, а він провів її до дверей дому і, прощаючись, сказав:

— Я щасливий, сеньйорито, що доля допомогла мені зробити вам цю незначну послугу. Давно вже крок за кроком я стежу за вами й знаю, що незабаром ви маєте вирушити в далеку подорож. Це дає мені підстави сподіватися, що я матиму нагоду зустрітися з вами ще раз, а тому дозвольте мені сказати вам зараз не «прощавайте», а «до побачення».

З цими загадковими словами він низько вклонився й швидко пішов геть.

Ця таємнича пригода справила на дівчину велике враження, й тепер, коли вона побачила Щире Серце, їй на мить спало на думку, що він і торішній її рятівник — одна й та ж особа. Однак незабаром це враження розвіялось, і в душі її залишилося тільки невиразне бажання знову зустрітися з Щирим Серцем.

Освітлюючи спустошений табір, що поволі прокидався, над димучим обрієм поволі зійшло сонце. Генерал вийшов з свого намету й, пильно оглянувши все довкола себе, став прогулюватися по табору. Події останньої ночі глибоко вразили старого солдата, й він тільки тепер зрозумів, до якої міри нерозважно вчинив, взявши свою юну племінницю в цю повну тривог і несподіванок подорож. «Хіба мав я право,— думав він,— наражати її на таку небезпеку?»

Ніби розгадавши думки свого дядечка й прагнучи переконати його в тому, що побоювання його марні, донья Люс підбігла до нього й ніжно обняла.